Головна » 2014 » Січень » 22 » Тарас Белей: Як для воротаря, мені бракувало зросту
17:18
Тарас Белей: Як для воротаря, мені бракувало зросту

Минулого тижня відзначив свій 66-й день народження найкращий голкіпер в історії прикарпатського футболу Тарас Белей. Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з іменинником, котре було записано шість років тому для газети "Західний кур'єр".   

– Тарасе Михайловичу, зазвичай у ворота мало хто стає з власної волі…

– Я сам. Просто у дворових баталіях був найменшим за зростом. А от у школу футболу мене прийняли як польового гравця. Та якось – вже не пригадую чому – не прийшов наш воротар і відтоді я зайняв пост номер один. Хоча, зізнаюся, для такої позиції зросту мені все ж бракувало. Якби був вищим за свої 172 см, міг досягти у футболі більшого. 

– Кому завдячуєте своєю появою у «Спартаку»?

– Тренер "Спартака" Мирослав Думанський слідкував за перспективними юнаками. Мабуть, я підкорив його своєю працелюбністю, оскільки тренувався у трьох групах одночасно. Мені все було мало. В «Спартак» потрапив у 1966 р. ще школярем. У воротах тоді стояв Еміль Микулець, старший за мене більш як на десять років. Скільки літ йому було насправді, ніхто не знав. Він народився на Закарпатті і казав, що документи згоріли разом з церквою. Микулець дуже допоміг мені.

– Але він недовго був вашим опікуном…

– Наприкінці 1967 р. проїздом на профспілковий турнір, який відбувався на Закарпатті, в Івано-Франківську зупинилася команда Москви. Її очолював Андрій Старостін. Ми провели товариську гру. Старостіну мої дії сподобалися і він запросив у московський «Спартак». До переїзду підштовхнуло й те, що мене намагалися мобілізувати у збройні сили, хоч я був студентом. У Москві мої армійські проблеми тимчасово владнали.

– У Білокам’яній ви провели два з половиною роки, але в «основі» з’явилися лише двічі.

– Я був занадто молодим, щоб грати в основному складі. Ворота «Спартака» захищав досвідчений Маслаченко. Посеред 1970 р. я повернувся додому. Якби ще трохи потерпів, може б й справді грав у вищій лізі (у команді незабаром змінився тренер - прим. авт.). Та попри все період перебування у «Спартаку» залишив чимало незабутніх вражень. Команда подорожувала світом. Бувала у таких екзотичних навіть для нашого часу країнах, як Іран, Йорданія, Сирія, Ліван… 

– В Івано-Франківську тим часом зібралася цікава самобутня команда.

– Коли наприкінці 1971 року до тренерського керма стали Лукашенко і Кольцов, то відверто здивувалися. Мовляв, у вас просто зірковий колектив, як ви могли так низько впасти? Сезон-1972 підтвердив їх слова.

Восени мене несподівано забрали до війська. Причому сталося це в Москві, коли я приїхав здавати сесію в технологічному інституті. Опівночі у дверях з’явилися військові, які вручили мені повістку. Вже пізніше я довідався, що цю «операцію» організував керівник місцевого ЖЕКу, який кинув оком на мою квартиру. 

– Однак на перехідні матчі з ризькою «Даугавою» вас відпустили...

– Питанням мого "звільнення" займалося партійне керівництво області та командування місцевого гар­нізону. Вони домовилися з начальником учбового закладу у Тамбові, де я проходив курс молодого бійця. Він був українцем і це допомогло. 

Рижанам за вихід у першу лігу були обіцяні солідні преміальні – авто, по кілька тисяч рублів. Нам у сезоні за перемоги платили по 40 руб. На гру з «Даугавою» пообіцяли більше – по 60. Рижани, дізнавшись про наші фінансові умови, довго сміялися. Та це не завадило нам перемогти.

Два наступні сезони я провів у смоленській «Іскрі». Там також підібрався цікавий колектив. Ми легко виграли зональний турнір у 2-й лізі, проте у фіналі нас відверто засудили. Після армії повернувся додому.

– Хто з суперників був для вас незручним?

– «Спартаку» завжди важко давалися матчі у Середній Азії. Насамперед, через неймовірну спеку. З воріт події на полі виглядали, як у сповільненому кіно... Через великі відстані бувало з середньоазіатських +20 переносилися у морозний Сибір, де доводилося грати на снігу.

– Які матчі залишили найприємніші спогади?

– Пригадую нашу кубкову дуель з єреванським «Араратом» у 1977-му. Ми першими пропустили гол, але зуміли відігратися. Все вирішила серія пенальті. Я відбив 11-метровий і реалізував вирішальний пенальті у ворота суперника.

У наступному раунді ми зустрічалися в Києві з «Динамо». На той момент команда повстала проти тренера Віктора Жиліна. Але він мав зв’язки у федерації і та змусила «спартаківців» провести показове тренування… за кілька годин до гри. Всі думали, що кияни нас розгромлять, але на перерву ми пішли без голів. І лише в другому таймі Бережний і Блохін принесли «Динамо» перемогу – 2:0.

– Через чотири роки у кубковій грі з «Динамо» ви залишили свої ворота «сухими». Але загалом той сезон склався для «Прикарпаття» невдало.

– У мене склалося враження, що у 1981 році все робилося зумисне для того, щоб команда вибула з 1-ї ліги. Тренери не стільки дбали про турнірні успіхи команди, скільки про власне збагачення. Їм вдалося вбити в голови керівників думку, що виліт «Прикарпаття» з першого ди­візіону не буде трагедією. Мовляв, за рік повернемося. Робилося все, щоб вижити з колективу авторитетних гравців – мене, Мороза, Пристая…Одразу по завершенні сезону влаштували проводи, і я перейшов на тренерську роботу. Згодом, щоправда, повернувся... (виступав у СКА Київ і "Ниві" з Бережан - прим. авт.).  

– Вас майже не зустрінеш на футбольних поєдинках…

– На стадіон не ходжу. Раніше завжди хотілося вибігти на поле. Згодом – пішов, подивився і не сподобалося. Немає у гравців ні бажання, ні азарту. Ми грали в інший футбол.

Володимир Горощак, редактор "Брамок"

На фото: спартаківські воротарі Еміль Микулець і Тарас Белей (справа).


Дивіться також:

Степан Рибак: "Іноді сам дивуюся, як вдавалося забивати "незручні" голи"

Наш календар. Мирослав Думанський

Наш календар. Микола Волосянко

Наш календар. Сергій Турянський

Наш календар. Ярослав Ватаманюк

Наш календар. Андрій Хомин

Наш календар. Тарас Шулятицький

Переглядів: 348 | Додав: bramki | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: