На його малій батьківщині – у селі Вербиця Жидачівського району на Львівщині не було ні футбольної команди, ні стадіону. На справжнє футбольне поле Ярослав Ватаманюк вийшов вже під час навчання у львівському профтехучилищі, коли йому йшов 16-й рік. З юнаками, які пройшли вишкіл у ДЮСШ, сільському хлопчакові конкурувати було важко. Починав з третього складу. Але любов до футболу та природні дані допомогли Ватаманюкові стати справжнім майстром.

Хлопець стрімко прогресував. Став основним гравцем не тільки команди училища, але й потрапив до складу республіканської збірної «Трудових резервів». В 1981 р. Ватаманюк відчув силу дорослого футболу. До Вадима Білоцерківського, який керував футбольною дружиною СПТУ №1 і збірною «Трудових резервів», звернувся за допомогою тренер підгаєцької «Ниви» Євген Камінський. Білоцерківський скерував на Тернопільщину чотирьох футболістів, так би мовити, на вибір. І Ватаманюк залишився у «Ниві».

В 1981 р. команда здобула «срібло» першості України, поступившись харківському «Маяку». Однак майже одразу через фінансові негаразди підгаєцька команда переїхала у Бережани. В 1982 р. «Нива» здобула звання чемпіона України серед колективів фізкультури і путівку у лігу майстрів, а Ватаманюк… вирушив у військову частину в Новояворівськ – настав час строкової служби.

Два роки армії теж були насичені футболом. Новояворівська команда виступала у першості Львівщини. Та найбільшим спогадом стала Спартакіада збройних сил. У Прикарпатському військовому окрузі тоді «служило» чимало вправних футболістів, як-от Савка, Лендєл, Гій, Горячев… Тут якимось чином опинився майбутній гравець московського «Спартака» і збірної СРСР Вагіз Хідіятулін. У фіналі турніру ПрикВО розтрощив команду Південної групи військ (Угорщина) – 5:0.

На початку 1985 р. ще до демобілізації Ватаманюк опинився у «Прикарпатті». Дебют у новому колективі запам’ятався... важкою травмою під час зимового етапу підготовки. Мабуть, на цьому кар’єра футболіста в Івано-Франківську завершилася б, якби не тренери.

Борис Розсихін і Юрій Дячук-Ставицький знали Ярослава ще за виступами у збірній Львівщини, яку вони очолювали, тож залишили його в команді по суті без оглядин.

Тодішнє «Прикарпаття» зірок з неба не хапало. Все перемінилося у 1987-му. В Івано-Франківську зібрався надзвичайно потужний колектив з місцевих вихованців: брати Юрченки, Думанський, Турянський, Чикало, Савка, Мельник… В українській зоні другої союзної ліги івано-франківський клуб фінішував третім серед 27 колективів, поступившись тільки сімферопольській «Таврії» і тернопільській «Ниві».

Наступний злет колективу припав на останній союзний чемпіонат. В 1991 р. «Прикарпаття» здобуло «срібло» друголігових перегонів і вибороло право дебюту у вищій лізі чемпіонату України. В колективі не було «зірок». Однак його наставник Іван Краснецький зумів згуртувати місцевих футболістів, багато з яких згодом виросли у вправних майстрів – Русановський, Хомин, Русак, Григорчук, Ковальчук…

Влітку 1992-го Ватаманюк отримав виклик до національної збірної України на товариську гру із збірною США. За півроку в футбольній біографії Ватаманюка могла з’явитися нова сторінка. Керманич київського «Динамо» Михайло Фоменко запросив 29-річного футболіста у столицю. Ярослав поїхав на оглядини, побував у турне Францією, зіграв кілька контрольних поєдинків і… повернувся. Так склалися обставини. Пізніше довелося пожалкувати про втрачений шанс, та що поробиш…

За вправним оборонцем полювали довго. Ще наприкінці 1980-х у вищоліговий харківський «Металіст» кликав Ярослава Євген Лемешко. Згодом надійшла пропозиція від Анатолія Заєва з «Таврії». Та найдовше намагалися заангажувати Ватаманюка львівські «Карпати». Одного разу «купці» несподівано нагрянули додому. Ярослав сховався у шафі... Останній шанс змінити обстановку Ватаманюку трапився наприкінці кар’єри. Запрошували до австрійської «Вієни», однак на якомусь етапі переговори зупинилися.

Ватаманюк провів у «Прикарпатті» понад 530 матчів, включно з кубковими. Перший – 16 квітня 1985 року проти одеського СКА (0:0). Останній – 16 червня 2000-го проти кіровоградської "Зірки” (4:2).

Ярослав Ватаманюк - 516

Тарас Белей - 365

Степан Рибак - 365

Валерій Голубцов - 332

Микола Пристай - 329

Володимир Цимбал - 313

Богдан Копитчак - 303

Євген Думанський - 298

Богдан Горичок - 295

Василь Гуменяк - 269