М’яч захопив Мирослава з малих літ. Мирослав був другою дитиною в сім’ї. Старший брат Ярослав (1926 р.н.) не повернувся з війни, а от молодший – Євген (1935 р.н.) – також залишив помітний слід у франківському футболі. Всього у Думанських було четверо дітей. 

Саме футбол допоміг Мирославу знайти заробіток у важкі повоєнні часи. Здібного юнака зарахували у команду "Медик”, учасника першості України, і влаштували в рентген-лабораторію, та незабаром команда припинила своє існування.

М. Думанський поповнив лави "Спартака”. В 1949 році команда стала призером першості України, здобула кубок республіканської ради свого товариства і була делегована на всесоюзний фінал у Ярославль, де посіла 5 місце. Несподівано у «Спартака» з’явився сильний конкурент – команда Гарнізонного будинку офіцерів. До її лав було рекрутовано і 21-річного Мирослава. Молода амбітна дружина почала конкурувати за першість з львівським ОБО, через що була розформована, а кращі гравці переведені до Львова. 

Скинувши армійську амуніцію, М.Думанський перебрався у сталінський (донецький) "Шахтар”. В цьому колективі він провів чотири сезони, причому у 1955-56 рр. зіграв усі матчі без замін. Його включили до складу збірної України, де донеччан було лише четверо (решта – київські динамівці). На І Спартакіаді народів СРСР (1956 р.) українці фінішували третіми, а М.Думанський першим на Прикарпатті отримав звання майстра спорту СРСР з футболу.

За сімейними обставинами М. Думанський повернувся у рідне місто. У 1957-му "Спартак” провів найкращий сезон в історії, зупинившись на порозі вищої союзної ліги (2 місце в класі Б), та дістався чвертьфіналу Кубка СРСР. Мирослав був лідером і за грою, і за духом. Партнери називали його не інакше, як Кайзер (себто Імператор)...  

В 1963-му Думанський став граючим тренером долинського «Нафтовика» і за два роки привів його до першої перемоги в обласній першості. За тодішнім регламентом чемпіон області проводив перехідні матчі з «Спартаком» за місце у класі Б. «Нафтовики» несподівано виграли в Івано-Франківську перший з двох матчів – 1:0. У Долині "червоно-білі" реваншувалися, однак М.Думанського запросили очолити провідну команду регіону. 

Саме Мирослав Думанський сформував кістяк того колективу, який у 1969 і 1972 рр. двічі здобував звання чемпіона України, виборов путівку у першу союзну лігу. Це під його орудою дебютували у великому футболі Богдан Горичок, Тарас Белей, Степан Рибак, Валерій Голубцов, Ігор Дирів, Ярослав Павліський...

Як тільки «Спартак» вкотре доводили до ручки тренери-варяги, керівники обласного спорту згадували про Мирослава Думанського. І він, забуваючи про всі попередні образи, повертався, рятував команду… Майже два десятки років Думанський очолював футбольну школу "Спартака”. 

Мало хто знає, що у 1958 р. під час турне станіславського «Спартака» у Швецію Мирославу Думанському таємно пропонували працевлаштування в західноєвропейському клубі. На його ім’я навіть був придбаний авіаквиток, та він повернувся додому. 

До останніх днів життя Мирослав Іванович Думанський не полишав улюблену справу, працював інспектором на матчах чемпіонату України. У ФФУ його часом свідомо призначали на найбільш важкі поєдинки, бо знали, що Мирослав Іванович своєю виваженою позицією здатен залагодити будь-який конфлікт.

Молодший син М.Думанського - Ярослав пішов стопами батька. В складі збірної СРСР став чемпіоном Європи серед юніорів і молоді, віце-чемпіоном світу серед молоді. Виступав за львівські «Карпати», київське «Динамо» (чемпіон СРСР 1981 р., володар Кубка СРСР 1982 р.), харківський «Металіст» і рідне «Прикарпаття». 

Футбольне серце Мирослава Івановича перестало битися 1 квітня 1996 року. Він похований у родинному склепі Думанських на цвинтарі у Княгинині.

Миро́слав Іва́нович Дума́нський (17 червня 1929, Станиславів — 1 квітня 1996, Івано-Франківськ).