Коломия цілком могла б посперечатися за першість в освоєнні копаного м’яча на теренах нашого краю з Станиславовом. Сто років тому місто над Прутом нічим не поступалося майбутньому воєводському та обласному центру, а за кількістю мешканців навіть переважало його. Однак покутянам забракло організаторських здібностей. Якщо в Станиславові перший спортовий клуб постав у 1908 році, то в Коломиї – лише по завершенні першої світової війни.

Припускаємо, що футбол до Коломиї «завіз» визначний громадсько-політичний діяч, засновник «Січей» Кирило Трильовський. Побувавши у столичному Відні (не забуваймо, що Галичина на той час входила до складу Австро-Угрощини) на матчі місцевої команди з голландцями, він захоплено ділився своїми враженнями на сторінках радикального видання «Новий громадський голос» у жовтні 1906 року.  

Копаний м’яч – є дуже добрим для наших Січей, – відзначав Трильовський. – Проте січовики вже мусять бути згрубша обтесані, «обрихтовані», так як простим людям не можна братися до такої гри (будь-яке єдиноборство переростало у бійку – прим. ред.). І зауважував, в Коломиї вже існує руський (український – прим. ред.) клуб футбалевий «Прут» і має навіть свій майдан для гри. Зауважимо, йдеться не про повноцінне футбольне поле, а про невеликий майданчик. Тож переоцінювати роль «Прута» не варто.

Наступна згадка про коломийський футбол датована 1909 роком. Він входив у програму свята, яке влаштувало польське товариство «Сокіл» на власному боїску (воно було відкрите у 1906 році, нині тут стадіон «Юність»). Втім, невідомо, чи йшлося про матч, чи про демонстрацію окремих елементів гри, яка для пересічних городян все ще залишалася екзотикою (як і спорт загалом). У наступних роках футбол в програмі "соколівських" свят вже не фігурував.  

А наступним роком датовано першу згадку про футбольний поєдинок в Коломиї між «Соколом» і єврейською «Гатіквою». 26 липня 1914 року коломийських футболістів (клуб КЗС) очікували в Станиславові. Можливо, то був перший виїзд покутян. Та в повітрі вже пахло війною. Чи відбулася гра, невідомо.

По завершення війни роль лідера місцевого футболу взяла на себе команда 49 піхотного полку (далі – 49 п.п.). Свій бойовий шлях полк розпочав у липні 1920 року під Дубно боями проти 1-ї кінної армії Будьонного. 49 п.п. квартирував у місті до другої світової війни. Перша згадка про футбольний матч військовиків датована липнем 1921-го. На майданчику «Сокола» коломияни зустрілися з командою школи підофіцерів зі Львова.

У 1922 році в місті над Прутом вже було п’ять клубів – 49 п.п., жидівський «Дрор», польський «Сокіл» і дві «гарцерські» (що воно таке, достеменно незрозуміло). Тоді ж було розіграно перший чемпіонат Покуття. Одним з його учасників було городенківське «Покуття». У 1923 р. серед суперників коломиян вперше згадується снятинська команда – «Орлєта».

«Газета коломийська» в коментарі до матчу відзначала: «Як і в більшості міст, так і у нас публіка приходить нездорова, навіть бридка, з браком виховання. Особливо та, що «висить» на деревах і стоїть за парканом». Не вирізнялося шляхетністю і старше покоління.

Матчів ставало дедалі більше. У 1924 р. 49 піхотний полк звів власний стадіон, облаштований за всіма правилами, з біговими доріжками, що було великою рідкістю на той час. Розташувалася арена безпосередньо у військовій частині, яка містилася поблизу залізничного вокзалу.

За два тижні, 12 липня, під час традиційного полкового свята на військовому стадіоні урочисто відкрили «обширну» глядацьку трибуну. В Станиславові про таку лише мріяли. Правда, у футбольному плані центр воєводства стояв незрівняно вище, що засвідчили товариські матчі військовиків з «Реверою» – 1:2 і 1:3 на користь гостей (травень 1926 р.). Ймовірно, то був перший візит «реверівців» в Коломию. 

Про стадіон 49-го полку я вперше почув на початку 1990-х від ветеранів коломийського футболу. Нинішнє покоління про неї вже не пам’ятає. Два роки тому, готуючи чергову частину ("Хроніки копаного м'яча Прикарпаття"), що виходить у франківській газеті «Західний кур’єр»), поїхав до Коломиї, де моїм провідником став Олександр Благодир. Разом ми й відшукали місце розташування арени. 

Ця ділянка в межах вулиць Чайковського - Січових стрільців - Палія тепер зайнята багатоповерхівками. Однак зберігся розташований поряд кінний (згодом спортивний) манеж. Нині тут торговий центр. Остаточно переконалися у своїй правоті, коли побачили фото арени в архіві відомого коломийського тележурналіста та краєзнавець Василя Нагірного (персональний сайт митця - mistokola.at.ua). 

Саме стадіон 49-го піхотного полку був головною спортивною ареною довоєнної Коломиї. Тут, зокрема, проводив свої матчі у першості Українського спортового союзу український «Сокіл». Ось що оповідають про матч на цій арені суперники з серафинецького «Каменяра» (цитуємо за виданням «Серафинецький футбол», автор – Василь Бабій):

«То був великий стадіон з футбольним полем 120 на 80 метрів (автор, певно, трохи перебільшує – прим. ред.). Наше ж поле у селі було набагато менше – всього 80 на 60 метрів (на рахунок 60-ти я теж сумніваюся – прим. ред.). На трибуні розмістився духовий оркестр… Ця музика не додавала нам наснаги, а навпаки, дратувала. На цьому великому полі футболісти «Сокола» розтягли нас так, що ми не могли нормально грати…» 

Стадіон 49-го піхотного полку проіснував до кінця ІІ світової війни. Опісля на футбольному полі стали табором червонозоряні танки. Завершила свою історію й команда 49-го піхотного полку, яка в 1930-х виступала в чемпіонаті воєводства під назвою «Покуття» (найсильніша довоєнна команда міста). Як і будь-яка військова дружина, вона комплектувалася призовниками з усієї Польщі. Відтак у самому місті про неї ніхто не пам’ятає.

Володимир ГОРОЩАК, редактор «Брамок»

Фото з сайту skyscrapercity.com