Головна » 2015 » Вересень » 24 » Віч-на-віч
11:11
Віч-на-віч

Ігор ДЕБЕНКО: «Продовжую справу свого батька»

debenkoІгор Дебенко відомий широкому загалу, насамперед, як активний громадський діяч та політолог. Нині він очолює департамент інформаційної політики ОДА. Попри зайнятість за основним місцем роботи, Дебенко не полишив свою другу професію. Вже три роки він входить до числа футбольних арбітрів, які обслуговують матчі національної першості. Відтак перше запитання у нашій розмові напрошується саме по собі…
– Ігоре, як тобі вдається усюди встигати?
– Звичайно, це непросто. Якщо говорити про футбол, то багато часу займає підготовка до матчів, їх аналіз. У кожного з нас є комплекс щоденних вправ, який потрібно неухильно виконувати. Результати ми направляємо у Київ. Там аналізують дані і, виходячи з них, формують призначення на нові поєдинки. До речі, існують спеціальні пристрої, котрі через супутник передають інформацію про стан арбітра у режимі реального часу. Тому не дивуйтеся, якщо побачите мене вдосвіта на спортивному майданчику ЗОШ №24 – це нормальний тренувальний процес (посміхається – примітка авт.).
– Як взагалі увійшли у твоє життя політика і спорт. Хоча, щодо останнього, питання є зайвим. Адже твій батько був відомим футболістом…
– Справді, футбол у моєму житті був присутнім завжди. Батько змалку брав мене на матчі. Згодом, коли він вже працював тренером, потребував постійної опіки, оскільки професійна травма призвела до важкої хвороби. Тож я бував поруч з ним і під час тренувань. Батько займався з юними футболістами у ВПУ №21.
Щодо політології… Мої шкільні роки пройшли в Українській гімназії №1. Без перебільшення, це один з кращих навчальних закладів нашого міста. Займався в гуманітарному класі, мені легко давалася історія. Отож, після школи вирішив вивчати політологію – спочатку в нас, згодом у  Львівському національному університеті імені І. Франка.
То був передреволюційний 2003 рік. Країна наелектризована, розгорталися непересічні суспільно-політичні процеси, які супроводжувались колосальними маніпуляціями свідомістю. В усьому цьому хотілося елементарно розібратись, не дозволити ввести себе в оману. Вже по завершенні університету почав ще більш активно аналізувати політичне життя, публікуватись на сторінках найпопулярнішої в Україні на той час  «Української правди», консультувати інших. Так все і почалося...
– А за яких обставин ти взяв до рук суддівський свисток?
– Все сталося досить несподівано. Граючи у футбол, я зазнав досить складної травми великої гомілкової кістки на стику з коліном, після якої лікарі навіть сумнівалися, чи зможу я повноцінно ходити. Мама дуже хвилювалася, перепробувала різні методи лікування, півроку накладала на ніч живокіст. У підсумку, коли зробили черговий рентгенівський знімок, фахівці були приємно вражені – кістка відновилася.
Без футболу було складно і незвично. Якось випадково зустрів Василя Йосиповича Кобльовського (голову Тисменицької районної федерації – прим. авт.), який запропонував спробувати свої сили у суддівстві. Спершу не сприйняв пропозицію всерйоз. А потім сам зателефонував і дав згоду. Дебютував, якщо не помиляюся, в 2008 році у Крихівцях. Хто грав, вже й не пригадаю. Незабаром під час змагань з футзалу Василь Миколайович Ольшанецький (тодішній голова суддівського комітету обласної федерації – прим. авт.) запросив на збори арбітрів обласного чемпіонату. Сьогодні можу лише дякувати долі та Господу Богу, що маю можливість продовжувати справу свого батька. Хоча, можливо, роблю це не так яскраво, як він.
– Ти вже три роки проводиш матчі у другій лізі першості України з футболу. Коли можна очікувати підвищення у класі?
– Три роки – не такий вже й великий термін, як здається. Може бути і чотири, і п’ять… Необхідно набратися досвіду, зміцніти психологічно. Безумовно, я, як і будь-який арбітр, прагну вдосконалюватися і дійти бодай до рівня Прем’єр-ліги. Судячи з того, які матчі нам довіряють, переконаний, що шанс обов'язково буде. Головне – зуміти ним скористатися.
– Наскільки розмаїтим є коло інтересів вітчизняних арбітрів. Чи зустрічав ти серед них колег за фахом?
– Побутує думка, що футбольні арбітри пов’язані зі спортом і в повсякденному житті працюють викладачами фізвиховання чи тренерами. Це не так. Серед моїх колег є юристи, стоматологи… А от політологів та ще й кандидатів наук (кілька років тому я захистив кандидатську дисертацію на тему «Символізація політики») не зустрічав. Та й загалом я, мабуть, єдиний серед арбітрів займаюся політичною діяльністю. Буває, хлопці телефонують, просять прокоментувати або ж дати оцінку подіям чи процесам, що відбуваються в області, державі загалом.
– Ігоре, любов до футболу тобі передалася від батька, який дуже рано відійшов у вічність. Всім, хто його знав, важко було примиритися з таким вироком долі. Як пережила втрату ваша сім’я?
– Досі шкодую, що в той день, коли батька не стало, було навчання й через шкільні факультативи не застав його живим. Нас у матері було двоє малолітніх дітей. Мені не виповнилося ще й десяти, брат – на два роки молодший. Було дуже важко у всіх відношеннях. Що було б якби не мама, її зусилля та самовідданість, сказати важко – вона всеціло віддала себе нам й продовжує робити це сьогодні.
Батько, своєю чергою, встиг закласти ті принципи поведінки, моральні цінності, якими я послуговуюся сам і тепер вже передаю своїй сім’ї – відчуття справедливості, відповідальності, патріотизму... Він був і надалі залишається безумовним авторитетом для мене.
Кілька років тому його вихованці, насамперед – Ігор Гогіль, Дмитро Гуменяк, Богдан Шпирка, зініціювали проведення дитячого турніру його імені. Я вдячний їм за це, а також всім, хто підтримує ці змагання, які за досить короткий проміжок часу набули статусу всеукраїнських і стали традиційними.
– Ти ростеш на професійній ниві, прогресуєш у спорті. Може статися так, що з часом тобі доведеться вибирати…
– Справді, професійна та громадська діяльність іноді співпадає у часі зі спортивною. Та наразі мені вдається знаходити розумний компроміс і особливих проблем не виникає. Варто подякувати керівникам за основним місцем роботи, які з розумінням сприймають моє спортивне захоплення. Зрештою, за нинішнього рівня комунікацій працювати можна й у дорозі.
– Навряд чи все це було б можливим без підтримки сім’ї…
– Сім'я – це моя опора й такою ж надійною опорою я прагну бути для своєї дружини Вікторії та донечки Інночки. Їй, до слова, на днях якраз виповниться п'ять місяців. Намагаюсь бути поряд із донькою кожну вільну хвилину, її посмішка – це взагалі щось неймовірне! Безумовно, без підтримки Вікторії, її розуміння було б складно. Пригадую, коли лише починалася Революція гідності, вона, почувши, що я одягаюсь посеред ночі, лише прошепотіла, щоб одягався тепліше, мовляв, стояти прийдеться до перемоги. Разом ми вистояли!
– Про твої спортивні плани ми вже говорили. А як щодо основної роботи, громадської діяльності?
– Ми живемо у надзвичайно відповідальний час, Українська держава знаходиться на перехідному етапі. Відтак, вести мову про якусь довготермінову перспективу досить складно. Якщо говорити про департамент інформаційної діяльності ОДА, який я очолюю, то разом із колективом докладемо всіх зусиль, щоб якісно виконати ті завдання, які стоять перед областю і країною загалом. Водночас незабаром відбудуться вибори до місцевих рад. Я братиму у них участь як один із кандидатів, балатуватимуся до обласної ради від ВО «Свобода» як політичної сили, яка дотримується націоналістичного світогляду, а не паразитує на ньому. Оскільки все життя прожив на Пасічній, тут проживають мої батьки та друзі, балотуватимусь саме по цьому округу. Мені добре відомі проблеми мікрорайону, усвідомлюю механізми їх вирішення. Хочу докласти зусиль, щоби продовжити реалізацію тих ініціатив, які були започатковані протягом останнього року, перетворити наш мікрорайон на місце затишку, комфорту та безпечного зростання наших дітей. Вірю, що спільними зусиллями, за підтримки громади, нам все вдасться!

Бомбардир
Батько Ігоря – Богдан Федорович  – розпочав свій шлях у футболі з івано-франківської ДЮСШ №2. Згодом навчався в Харківському спортінтернаті. Виступав в складі молодіжної збірної УРСР. Став бронзовим призером чемпіонату ЦР ДСТ «Спартак». В 1977 р. його запросили в команду майстрів івано-франківського «Спартака».
Згодом Богдан Дебенко став студентом Тернопільського педінституту. В складі місцевого «Буревісника» переміг в чемпіонаті України серед вузів. Потім була армія, спортрота…
Наприкінці 1983-го він повернувся у «Прикарпаття», кольори якого захищав впродовж п’яти наступних сезонів. Був лідером атаки. Двічі поспіль (1985-86 рр.) Дебенко ставав кращим бомбардиром команди. Загалом зіграв понад 160 матчів. Читачами обласної молодіжної газети він неодноразово визнавався гравцем місяця. У 1987 р. Дебенко став «бронзовим» призером чемпіонату УРСР серед команд майстрів другої ліги. То була вершина його футбольної кар’єри.
В 1990 році Дебенка запросили у відроджені львівські «Карпати», однак за сімейними обставинами (дружина саме подарувала йому другого сина) він повернувся додому. Сім’я, незважаючи на неймовірну любов до футболу, завжди була на першому місці.
Дебенко розпочав тренерську діяльність. У франківському ВПУ №21 створили футбольні спецгрупи, які згодом переросли у футбольний інтернат. З юнацькою командою Богдан Федорович неодноразово здобував звання чемпіона області. Успішно працював зі збірною Івано-Франківщини. Тренер дав дорогу у великий футбол І. Гогілю, О. Рипану, І. Зеленюку, Д. Гуменяку, В. Ларіну, Р. Шайбану...
Активні виступи у спорті, постійні фізичні навантаження позначилися на здоров’ї спортсмена. Ще в Тернополі він травмував шийні хребці. Особливого значення цьому, попри застереження лікарів, молодий спортсмен не надав. Після
нетривалого лікування він ще 12 років виступав на професійному рівні. Наслідки старої травми призвели до важкої хвороби, з якою ані вітчизняні, ані іноземні лікарі вдіяти нічого не змогли.
У 1997 році Богдан Дебенко залишив нас… Йому було лише 36. На вшанування пам’яті про чудову людину у його рідному Вовчинцю названо одну з нових вулиць.

Володимир ГОРОЩАК ("Західний кур'єр")

Переглядів: 280 | Додав: bramki | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: